Тетяна Шевченко з Прилук наділена поетичним даром

Для людини мислячої, з гарною філологічною освітою, яку має прилучанка Тетяна Шевченко, споглядання за нашим, інколи божевільним, світом і мало закінчитися саме так – писанням віршів. Та філологів багато, але поети з них народжуються не завжди. На щастя, пані Тетяну Бог наділив поетичним даром і всі пазли склалися вдало.

Книжкові новини. Перше причастя, або Кубок непочатої води. Тетяна Шевченко. Стежина барвінкова : Поезії. – Львів: ПП «Видавництво «Бона», 2023. – 176 с.
Поезія починається з болю та любові. Осмислення сучасного складного життя, пошуки його сенсу і правди притаманне віршам збірки Тетяни Шевченко «Стежина барвінкова», яку нещодавно відпрезентували у читацькій залі прилуцької центральної міської бібліотеки імені любові Забашти.

З початком російсько-української війни «згасло сонце» і настала «суцільна темінь», війна прийшла, так чи інакше, в кожну українську домівку.

Болісна тема війни не могла не знайти свого місця у творчості пані Тетяни, бо цією бідою ми всі живемо: «чуєш, дзенькнуло болісно десь біля серця — то чиясь кришталево розбилась зоря».

«На лютих дорогах війни» народжуються вірші, сповнені болю за рідну землю, за героїв, що пішли до небесного війська. І з кожного рядка звучать голоси нинішньої багатостраждальної України – голос воїна, який повернувся додому «на щиті», його згорьованої матері, маленької дитини, що вижила під обстрілом і подорослішала на десятки років, біженки, яка втекла від війни та невпинних артобстрілів до Європи.

В чистому тихому місті не гудуть сирени, героїня бачить тут нарядні кав’ярні і щасливих дітей, а вулиці міста наче вимиті шампунем. Але ж серце плаче за рідною домівкою:

На старовинних пишних плацах,

Там, де ступали королі,

Згадаєш золотаве поле

І борщ на маминім столі.

Ні Темза, ні Лазурний Берег

Душі не зможуть так омить,

Як рідна веселкова річка,

Що по камінчиках струмить.

Скоріше б, Господи, додому!

Щоденно думка ця снує.

Не любиться в краю чужому —

Зосталось серце Там моє...

Громадянська лірика пані Тетяни без пафосу і непотрібних лозунгів, вона щира, сповідальна та милосердна. Патріотична тема віршам деяких поетів зовсім не додає якості, бо вони написані примітивно і банально. Але тут – навпаки. Для того, щоб освідчитися в любові до України, авторка знаходить свої особливі слова, які далекі від заїжджених штампів і метафор.

У своїх віршах про нашу нинішню страшну біду пані Тетяна уникає істеричності, ненависті та злоби (але ж – не праведного гніву!), бо знає, що змагаючись з драконом, можна викохати дракона в самій собі. Душа людини має жити по совісті, людина створена для добра і любові, а не для ненависті й проклять. Так, важко зберегти людяність посеред нелюдяних жорстоких подій, важко повірити в щастя, коли навколо стільки смерті, але вона намагається зробити це в житті і в поезії. І це шляхетно. Її антивоєнна лірика оптимістична, життєстверджуюча, вона наповнена вірою в Україну та Перемогу, просякнута мотивами Любові, Добра та Віри…

У віршах Тетяни Шевченко – вся краса незбагненного й неперевершеного світу, створеного Богом для нас. Вона у вередливих трояндах, і – у скромному букетику незабудок в банці з-під кави. У «ромашці серед літа і трави», у зелених вершинах Карпат, які вона обожнює, в їх дивовижних росах, настояних на чебреці й ожині, в самобутній карпатській говірці. Краса у розумних очах малечі, в улюбленій книзі, посмішці мами, яка сивіє на її очах. В самому житті. В поезіях пані Тетяни світ красивий та співучий, пахучий і такий дорогий серцю! Слова її віршів пахнуть любистком і м’ятою, вони мають колір її квіткового раю (вона влаштувала цей рай просто під вікнами своєї квартири на невеличкому клаптику землі). А на смак вони, як матіолово-липовий чай або джерельна вода карпатської річки Черемош. Поетеса дякує вечоровому сонцю, яке розмальовує весь світ у різні кольори:

Який художник – сонце надвечірнє!

Прощально виглядає із хмарин,

вмочає пензлик в кольори добірні –

багрець, і охру, і ультрамарин.

Вона вдумливо працює над римою та ритмом, звучанням кожного рядка, над досконалістю власного неповторного стилю, який вже вимальовується і стає впізнаваним для фейсбучного кола людей, друзів, що читають її вірші.

Поезіям пані Тетяни притаманні змістовність та філологічна культура, неочікувані асоціативні образи, цікаві алітерації й веселкова акварельність. Вони інтелектуальні, сповідальні, піднесені та романтичні, гармонійні за змістом та формою.

Герої її віршів – дерева й люди, квіти і птахи. Кожне стебельце у неї – «немовля, таке беззахисне-прекрасне»! Як і людська душа. А її душа бачить все навколо себе і милується кожним березовим листочком, кожною сльозою туману:

Берези – в пудрі, сосни – у карміні.

Лежить на свіжозораній ріллі

туманний шлейф із трепетних гліциній,

що скоро заховається в імлі.

Мені імпонують глибина філософських роздумів авторки про вічні людські цінності, про душу і Бога, про безкінечність буття, про те, що кожен з нас творець своєї долі:

Ми самі собі творимо світ

із пластичної глини.

Наші руки – наш мозок,

а очі – це пензлі митця.

Можем сонечко в небі зліпити

з натхненням дитини,

можем – слово-гранату,

що вмить розриває серця!

Лірична героїня поезій знаходить своє щастя в дотику до землі, яка «після сну волога й тепла», в спілкуванні з онукою, донькою і мамою, в спогляданні за останніми осінніми трояндами в саду, які відцвітають в чеканні перших зимових холодів. Але ж вона знає, що весною вони знову розквітнуть.

Вірші Тетяни Шевченко дають нам віру в те, що життя прекрасне, попри війну і біди. Вони дають надію, що все в нашій рідний Україні буде добре!

Не можу втриматися від того, щоб не процитувати тут повністю один з моїх улюблених віршів авторки:

Цнотливий Місяць – повня березнева –

розсіяв світло на пір’їнах хмар.

Чи свято, чи то горе там, у небі?

Трояндами прикрашений вівтар.

Повсюди розлилася повінь світла.

Попри тривоги, горе і дощі

весна й надія плинуть разом з вітром

і квіти проростають уночі.

Залитий дивним сяєвом по вінця

наш незбагненний і бентежний світ.

І небо – як священна плащаниця.

На ній смертей і воскресіння слід...

До появи цієї, своєї першої, збірки авторка викладала в школі мову і літературу, багато подорожувала і читала гарні книги, займалася йогою та квітникарством, шила прекрасних ляльок в капелюшках і знімала для подруг відео. А ще – писала вірші. В шухляду.

З появою збірки вона впевнено ступає на свою поетичну барвінкову стежинку і знає, що шлях цей буде непростим. Поезія – сповідальна каторжна праця, і вона готова до цього.

Перша книга для поета, як перше причастя у храмі. У храмі, в якому лунають рядки Ліни Костенко і Василя Стуса, Шекспіра і Гарсія Лорки… А для читача її поезія, як кубок непочатої води. Непочата вода за древнім слов’янським повір’ям – вода, що взята до сходу сонця з трьох чи семи джерел та принесена мовчки. Вважається, що вона має сильні магічні властивості.

Вірю, що «скуштувавши» поезії Тетяни Шевченко, люди закохаються в них і «напитися» їх досхочу буде неможливо…

Лілія Бондаревич-Черненко,

членкиня Національної спілки письменників України, авторка 20 книг, лауреат міжнародних літературних премій, м. Прилуки

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?